ПОКА́ШЛЮВАТИ, юю, юєш, недок. Кашляти потроху або час від часу. Тремтячи з холоду та все покашлюючи, він накинув на себе старий, споловілий на плечах мундир (Коцюб., II, 1955, 434); Він починає нидіти, покашлювати, і в нього розвиваються сухоти (Коб., II, 1956, 302); — Як же там на заводах у вас тепер? — ..заговорив Данько до продзагонця. — Трудно, товаришу, — відповів той, простуджено покашлюючи (Гончар, II, 1959, 160); // Навмисне неголосно кашляти, щоб привернути увагу або попередити про що-небудь. Під дверима покашлював Яків Майборода, даючи цим знати, що вже б давно пора Марії вийти (Кучер, Чорноморці, 1956, 282); // Кашляти, перебуваючи у стані збудження, нервування, нерішучості і т. ін. Коли скрута розкривала перед ним свої тривожні обрії, він мав звичку покашлювати (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 280); Біля потяга заметушилися, захвилювались.. Чоловіки без потреби голосно покашлювали, підкручували вуса, зиркали в той бік (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 13).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 18.