ПОКА́РАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до покара́ти. Ми вже покарані. Страшніше покарати Сам грізний бог Адонаї не може (Л. Укр., І, 1951, 167);[Стеха:] Карай, карай мене, мій нещасний талану! Мало, ще мало я покарана! (Кроп., І, 1958, 463); Шостопалько, як покарана дитина, довго тримався, ціпив зуби і таки заплакав (Ле, Клен. лист, 1960, 138); // у знач. ім. пока́раний, ного, ч. Той, на кого наклали кару. В два ряди вишиковували солдатів, давали кожному палицю в руки, покараного роздягали до половини і вели з зав’язаними назад руками між цими рядами (Ів., Таємниця, 1959, 213); Тут уже всі зареготали, навіть покараний (Довж., I, 1958, 192); // пока́рано, безос. присудк. сл. Усіх товаришів покарано, а Шевченка за його той «Сон» — найтяжче (Мирний, V, 1955, 313); Думав він про те, що Горленка покарано по заслузі (Тулуб, Людолови, І, 1957, 42).

Пока́раний на смерть — страчений, убитий.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 15.