ПО́ЗОЛОТЬ, і, ж., поет. Те саме, що позоло́та 1, 2. * Образно. От постала в його уяві кімната, пофарбована світлими веселими тонами — блакить і позолоть… (Грим., Син.., 1950, 70); Від особи Ореста Білинського падала позолоть на час і місце її ранньої молодості, й Олена підсвідомо ідеалізувала у своїх розповідях і Ліски, і життя в лісництві (Вільде, Сестри.., 1958, 5).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 825.