ПОЖО́ВКЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до пожо́вкнути. Одно вузеньке віконце.. заліплене було пожовклим від сонця і дощу папером (Фр., II, 1950, 13); Розчепіреними пальцями лівої руки чесав [професор] білу бороду, трохи пожовклу від старості й тютюну (Дмит., Обпалені.., 1962, 49); Ну й бідова та Варка! Тоненька, пожовкла від пропасниці, а метка, мов козеня (М. Ол., Леся, 1960, 82); // у знач. прикм. На возі лежали перев’язані соломою серпи, торба з хлібом та загорнутими в зелений лопух п’ятьма кусочками пожовклого сала, що лишилось від великодня (Іщук, Вербівчани, 1961, 10); Ольга.. далі ріже серпом пожовкле жито (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 35); Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава (Шевч., II, 1963, 130); Відкрив [Іван] очі, блиснув пожовклими білками і намагався вдихнути повітря (Ірчан, II, 1958, 138).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 777.