ПОЖА́ДЛИВИЙ, а, е.
1. Який дуже бажає чогось, дуже охочий, прагне до чого-небудь; жадібний. Дуже тямущий комісар у загоні. До роботи пожадливий і слово сердечне має (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 726); Наші робітники, колгоспники, учні, студенти, трудова інтелігенція — пожадливі й ненаситні споживачі нашої продукції (Рильський, III, 1956, 376); // Який виражає ці бажання і прагнення. Пожадливими очима сковзнув рибалка по добротному сукні на шароварах з кантом (Ле, Опов. та нариси, 1950, 192); // Який не наїдається; ненаситний. І поплавець, як блискавка, зника: Не зна вагань краснопір пожадлива (Рильський, II, 1960, 119); * Образно. Ось блимнув вогник, заскакало пожадливе полум’я (Цюпа, Назустріч.., 1958, 338); // Власт. спраглій людині. Потьомкін налив квасу, випив пожадливими ковтками, потім ще налив і теж випив (Добр., Очак. розмир, 1965, 7).
2. Який пристрасно прагне до збагачення, наживи; корисливий. Сухобрус і його дочки — Марта і Степанида [персонажі твору І. Нечуя-Левицького] — це реалістичні образи міщан, морально убогих, обмежених і пожадливих (Іст. укр. літ., І, 1954, 380).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 768.