ПОДІ́ТИ, і́ну, і́неш; наказ. сп. поді́нь; док., перех.
1. Те саме, що ді́ти2. Василь спершу не знав, де його [ножика] і подіти; то заховає у кишені, то подума: а що як випаде? (Мирний, IV, 1955, 17); Він ніяково м’яв капелюха, не знав, куди його подіти (Коп., Вибр., 1948, 171); В’ється попіл ізраночку, Де ж поділи Оксаночку? (Мал., Звенигора, 1959, 234); Котились низом ниви, стелились горбами, повні, свіжі, багаті, та все чужі.. І навіть не людські, а панські. Нащо йому? Куди все подіне? (Коцюб., II, 1955, 42); — А ви їм нічого й не продавайте. — Як, матінко княгине? А де ж подіти наші хутра, мед, віск? (Скл., Святослав, 1959, 141).
◊ Не зна́ти, куди́ (де) поді́ти о́чі [від со́рому і т. ін.] — те саме, що Не зна́ти, де ді́ти о́чі [від со́рому і т. ін.] (див. діва́ти); Не зна́ти, куди́ (де) поді́ти ру́ки — почувати себе ніяково; соромитися. Гаркавий почервонів і, не знаючи, де подіти руки, переступав з ноги на ногу, наче стояв на голках або на битому склі (Кир., Вибр., 1960, 256); Не зна́ти, куди́ (де) себе́ поді́ти — не знати, що зробити, за що взятися. Не знаючи,.. куди себе подіти, Раїса бігла до старої матушки (Коцюб., І, 1955, 324); Не знаючи, де себе подіти, Вихор брів навмання гамірними вулицями (Кучер, Чорноморці, 1956, 17); Ні́де гріха́ поді́ти — те саме, що Ні́де гріха́ ді́ти (див. гріх). Ловили [пастушки] сорочками.. пічкуриків, били (ніде гріха подіти) жаб і виброджували цілий Сугаклей у пошуках глибокого місця (Ю. Янов., II, 1954, 155); Ні́де пра́вди поді́ти — те саме, що Ні́де пра́вди ді́ти (див. діва́ти).
2. Втратити щось, загубити. [Гільзе:] А де я свою руку подів, про те знає король. Вже ж мені її не миші відгризли (Л. Укр., IV, 1954, 251).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 748.