ПОДУ́ТИ, подму́, подме́ш і поду́ю, поду́єш; мин. ч. поду́в, дула́, ло́; мн. подули́; наказ. сп. подми́, подмі́м[о], подмі́ть; і розм. ПОДУ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Почати дути (у 1 знач.); повіяти. Сьогодні трохи душно — подув африканський вітер (Коцюб., III,1956, 327); Але ось подунув холодний вітер від сходу (Фр., VIII, 1952, 334); Як вітер було подме, так не тільки стріха цапки ставала, а всенький «дім» метелиці витанцьовував (Вишня, І, 1956, 353); // безос. Теплим подуло в мене вітерком, Вкрилося листями древо кругом (Щог., Поезії, 1958, 426).
2. Випустити з рота сильний струмінь повітря; дмухнути. Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув, — товсто і хрипло загула дудка (Мирний, IV, 1955, 23); [Катря:] Почала я перегортати жар, подула на головешку (Вас., III, 1960, 127); — Де ж там той вітер? — А в роті. Подмеш ротом, от тобі й вітер, — пояснює Галя (Багмут, Опов., 1959, 11); Можна подуть — не в таку ще трубу! (С. Ол., Вибр., 1959, 100).
3. Дути якийсь час. Вилазь [вітрець] за возлісся, на гори високі, спустися в долини широкі й подми, повій на степи безкраї (Мирний, IV, 1955, 314); Погода.. стоїть мінлива, листопад місяць, — то вітер подме крижаний, то пролетить сніжок (Ю. Янов., II, 1954, 108); На ранку подує [дитина] і плаче, — ніяк не спинить йому крові (Сос., І, 1957, 95).
4. перен., розм., рідко. Дуже швидко побігти, помчати. Ухопивши з собою.. Шеффеля, пудом подув [Герман] у Галичину (Фр., V, 1951, 329).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 762.