ПОДУРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., розм.
1. Здуріти, стати дурним (про всіх або багатьох). — Чи вони [шукачі філоксери] подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість?.. (Коцюб., І, 1955, 212); Тихін оглянувся — так, на нього всі дивляться й регочуть. Подуріли чи п’яні? (Головко, II, 1957, 114); // Втратити розум, збожеволіти (про всіх або багатьох). Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. (Шевч., II, 1963, 131); [Молодий хлопець:] Я християнин! Беріть мене!.. [Молода дівчина:] І я! Й мене беріть! Я християнка!.. [Перший дідич:] Сі певне подуріли! (Л. Укр., II, 1951, 532).
2. Забавлятися безглуздими пустощами, дурощами якийсь час. Коло неї хлопці, як хміль коло тичини, в’ються… хочеться їй з ними погуляти, уволю нареготатися, досхочу подуріти (Мирний, IV, 1955, 33); Всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому припаде сміятись (Вас., Вибр., 1954, 108).
3. Робити безглузді, необдумані вчинки якийсь час. Подурів — і годі.
4. перен. Втратити ясність свідомості, рівновагу від почуття любові до кого-небудь (про всіх або багатьох). — Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють, — сказав пан (Н.-Лев., II, 1956, 46); Будь же ласка, не тиняйся Коло тих, що полюбили: Ти розсудливістю славний, А вони всі — подуріли (Крим., Вибр., 1965, 297).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 762.