ПОДО́ВГУ, присл. Щоразу тривалий час, довго. Інколи [чоловік] піднімав голову й подовгу дивився на небо (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 112); В кімнаті для приїжджих, де Каргат жив тоді, ночами подовгу горіло світло (Шовк., Інженери, 1956, 7).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 751.