ПОДИВУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., з кого — чого, кому, чому і без додатка. Те саме, що здивува́тися. Того ж таки дня Маруся каже: «Піду я, мамо, у Любчики!» Пилипиха дуже подивувала, да не боронила (Вовчок, І, 1955, 212); — Хто тепер подивує з тебе? ..ніч, дорога: у віщо б не вдягтися — аби тепло (Вас., І, 1959, 184); [Пані Люба:] Що тут у нас таке безладдя?.. [Пан Стась:] Облишмо це, мамо: хто нам тепер подивує (Вас., III, 1960, 228).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 743.

Подивувати, вую, єш и подивуватися, вуюся, єшся, гл. Удивиться. Ніхто й не подивує. ХС. VII. 423. А ти, боярине, не подивуй, іди собі инчую пошлюбуй. Н. п. Подивувався Іван такій жадобі сестриній. Рудч. Ск. І. 136.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 240.