ПОГУ́КУВАТИ¹, ую, уєш, недок. Гу́кати не дуже сильно або час від часу. Скрізь тихо; між корчами звір пасеться, В дуплавині погукує сова (Фр., XI, 1952, 253); Буксир бадьоро погукував, підходячи до пароплава (Ю. Янов., II, 1954, 94).

ПОГУ́КУВАТИ², ую, уєш, недок. Гука́ти не дуже голосно або час від часу. Баба погукує: — Хіба я з’їм вам кавалок печі, чи буду зимувати? Як я посиджу який тиждень — ну, то що ж… (Коцюб., І, 1955, 457); // Голосно командувати ким-небудь, наказувати час від часу. Мовчки йдуть чумаки біля возів, ..не погукують на волів навіть (Коцюб., І, 1955, 181); Антосьо лиш погукує на менших: «бігай до міста! та бігай» (Свидн., Люборацькі, 1955, 126); Лежав би собі [Василько] на печі та погукував би до неї [жінки]: — Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.. (Вас., І, 1959, 207); Марина.. ласкаво частувала гостя.., раз у раз погукуючи на чоловіка, щоб не кожну чарку хилив до дна (Кучер, Прощай.., 1957, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 727.

Погукувати, кую, єш, [p]одн. в.[/p] погукну́ти, ну́, не́ш, гл. Покрикивать, крикнуть. Сама, як пані, тільки погукує: «А се подай, а те принеси!» Св. Л. 115. За ворота вийшла, косу чесала, та на своїх дружок погукувала. Мет. 114. Погукують плугатарі, поганяючи воли в плузі. Левиц. І. 76. Годі! — погукнула на ввесь голос свій. МВ. Погукнув він (на хлопця): біжи мерщій та спитайся. Чуб. II. 649.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 237.