ПО́ГОЛОС, у, ч. Те саме, що поголо́ска 1, 2. Недруги пустили поголос, мовби пастух із сином хотіли перевести племінне стадо… (Горд., Дівчина.., 1954, 204); В повітрі літають поголоси, ані правдивості, ані джерела яких не можна дошукатись (Вільде, Повнол. діти, 1960, 242); За старих часів повелося навіть іменувати Одесу царством лінощів та столицею ледарів. Але такий поголос був несправедливий (Смолич, Світанок.., 1953, 5); Це було зразкове лісівництво, і поголос про нього ширився не тільки межи людей, а, мабуть, і серед звірів (Загреб., Шепіт, 1966, 220).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 718.