ПОГА́СЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до пога́снути. На переднім плані три постаті.. сумно сидять над погаслим багаттям (Л. Укр., II, 1951, 147); В руках тримають [жінки] малі, погаслі свічки (Стеф., І, 1949, 145); В житті своїм до всього маю діло.. До ядер атомних у сховниках, До зір, погаслих і живих в віках (Мал., Листи.., 1961, 8); Маланка з дочкою сиділи мовчки по кутках та снували гіркі думи в мороці погаслого дня (Коцюб., II, 1955, 22).
∆ Пога́слий вулка́н див. вулка́н.
2. у знач. прикм., перен. Який втратив силу, блиск, жвавість, виразність; байдужий, невиразний. — Не дразни мене! — говорив [Василь] погаслим голосом. — Якби ти знала, скільки я всього пережив, то ти би була ліпшою для мене! (Коб., І, 1956, 201); Юля дивиться в одну точку погаслими очима, без почуттів, без бажань, байдужа до всього (Тют., Вир, 1964, 448); Якусь мить Тарас тільки дивився на ці погаслі сумні обличчя (Баш, На землі.., 1957, 14); // Який втратив здатність бачити (про очі). Коли піп втомленим рухом підняв хрест і кропило,.. я знову стрівся з погаслим оком мертвих істот (Коцюб., II, 1955, 364); Він [ворон] день і ніч над трупами літає: на сопках у Маньчжурії клює, у горах Абіссінії терзає, погаслі очі виклювавши (Гонч., Вибр., 1959, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 706.