ПО́ГАР1, у, ч.
1. Що-небудь горіле; залишки чогось горілого. Як позавчора, вдарили мушкети, І погаром взялася димна вись, І за Дніпром сузір’я і планети Кривавими сльозами полились… (Мал., Запов. джерело, 1959, 77); Ще наші руки пахли порохом, Залізом, погаром рудим, Коли ми розквитались з ворогом 1 повернулись в рідний дім (Шпорта, Вибр., 1958, 85).
2. Місце, де була пожежа; згарище. О, як зміцніла ти [Україна] у гарті п’ятиріч! Із погару звела будови в тучі І підняла міста свої могучі (Забашта, Нові береги, 1950, 127); * У порівн. Там став Мамай, як погар, чорним станом, Там, як чума, ордою став Мамай (Бажан, Роки, 1957, 227).
ПО́ГАР 2, а, ч., діал. Кубок, келих. — Жінко, принеси погари, вип’ємо з Юрком за щастя Ганьки і Степана (Томч., Жменяки, 1964, 223).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 705.