ПОГА́НИ́Н, а, ч.

1. заст. Той, хто не сповідує християнської віри; нехристиянин. [Парвус:] Тільки ж вислуха́ти, як той поганин ображає бога і перемовчувать — се теж спокуса (Л. Укр., II, 1951, 408); — Серед тих жінок з-під лісу погани вхопили й мою дочку Олену… (Ле, Хмельницький, І, 1957, 325).

2. рідко. Те саме, що пога́нець 1. — Хіба ж ти винна, Що тобі скучно в моїй хаті? Ото би я був поганин, якби я пальцем кивнув на тебе! (Круш., Буденний хліб.., 1960, 259).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 702.

Поганин, на, м.

1) Язычникъ. Єв. Мт. X. 5. Був їден поганин, недовірок. Гн. І. 127. Остафій як був поганином, звавсі Плакида. Гн. І. 156.

2) Волкъ. О. 1861. X. 126.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 230.

пога́нин (мн.пога́ни) — той, хто не сповідує християнської віри (а отже сповідує пога́нство; див. ще язи́чество); нехристиянин (звичай­но язичник); спершу християн­ську віру сприймали вищі кола су­спільства, а мешканці сіл, селяни (pagani) вперто трималися своєї старої («поганської») віри; звідси й переосмислені поняття «поганин», «поганство», «поганський» і при­кметник пога́ний (недобрий, злий, лихий).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 460.