ПОВІ́РНИЦЯ, і, ж. Жін. до пові́рник. Це наближувало її до господаревої родини, робило з неї повірницю родинної тайни (Март., Тв., 1954, 229); Заговорила [Степанида] з тіткою Христею, яка мало не в усьому стала їй повірницею (Стельмах, Правда.., 1961, 139); * Образно. Природа.. нерідко стає повірницею в світоглядних пошуках (Не ілюстрація.., 1967, 107).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 674.