ПОВІ́НЧАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до повінча́ти. — В Броварах Уже повінчана гуляє Його Настуся молода! (Шевч., II, 1963, 200); — Тепер ти перша пішла на розладдя; а якби ми були повінчані та ти се зробила… (Мирний, III, 1954, 230); Ось які високі розмови довелося почути нареченій, прекрасній дівчині Насті, вже повінчаній і перевезеній до свого нареченого (Довж., І, 1958, 156); // пові́нчано, безос. присудк. сл. Отож у клечальну неділю Їх і повінчано обох (Шевч., II, 1963, 83).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 672.