ПО́ВІД 1, вода, ч. Прикріплений до вудил ремінь (вірьовка і т. ін.), за допомогою якого правлять конем. Коні-змії з серця рвуть Поводи ремінні (Бор., Тв., 1957, 63); — Козаченьку мій, коли б я твоя, Взяла б коня за шовковий повід Та й напоїла! (Укр.. лір. пісні, 1958, 183); Не встиг [Мірошниченко] зашморгнути ремінні поводи, як з ганку.. покликав його вістовий (Стельмах, II, 1962, 139); * Образно. Доле сліпая, вже згинула влада твоя, Повід життя свого я одбираю від тебе, Буду шукати сама, де дорога моя! (Л. Укр., І, 1951, 108).
◊ [Бу́ти (перебува́ти, йти і т. ін.)] на по́воді в кого, чиєму — бути залежним від кого-небудь, діяти за чиєюсь вказівкою, згідно з чиєюсь волею. [Кассандра:] Мчить Арес неситий на поводі Кіпрідинім, як огир в палу́ жаги..! (Л. Укр., II, 1951, 253); Попусти́ти поводи́ кому — перестати стримувати кого-небудь, дати волю комусь; послабити владу над ким-небудь, керівництво кимсь. Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім’ю по дню поля (Мирний, II, 1954, 105); У (в) повода́х трима́ти (держа́ти) — стримувати, не давати волі; тримати владу, дисципліну. Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти, — Але тверда їх рука в поводах цупко держи́ть (Фр., XIII, 1954, 304).
ПО́ВІД2, воду, ч., рідко. Те саме, що по́рух 1. Не один живчик скручувався від поводу очей Мелашки! (Кв.-Осн., II, 1956, 310).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 666.