ПОВТІКА́ТИ¹, а́ємо, а́єте, док. Утекти (про всіх або багатьох). — Які не повтікали ляхи, то усіх забили [козаки] (Стор., І, 1957, 395); Сюди [в Доростол] повтікало багато людей з-над Дунаю (Скл., Святослав, 1959, 565); * Образно. Слова повтікали з його пам’яті (Н.-Лев., III, 1956, 18).

ПОВТІКА́ТИ², а́ють, док., рідко. Витекти (про все або багато чого-небудь). Були річки — повтікали (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 696.

Повтікати, ка́ю, єш, гл.

1) Убѣжать (о многихъ). Люде повтікали з хати. Рудч. Ск. І. 12. Були на масніші вареники, та в піст на вербу повтікали. Ном.

2) Вытечь (во множествѣ). Були річки — повтікали, були ставки — повсихали. Чуб. V. 540.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 228.