ПОВАЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док., перех.

1. Те саме, що повали́ти ¹ 1 (усе або багато чого-небудь, усіх або багатьох). І перших Філа, Тамариса На землю махом поваляв [Турн] (Котл., І, 1952, 284); Вила буря, мов палати Завзялася поваляти (Граб., І, 1957, 474); Сон у хаті важко поваляв: батька — на полу, матір — біля припічка, посеред хати — дітей… (Головко, І, 1957, 54).

2. розм. Забруднити. Не ззість [з’їсть] пес, поки не поваляє (Чуб., І, 1872, 279).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 634.

Поваляти, ля́ю, єш, гл.

1) Свалить (многихъ), і перших Фина, Тамариса на землю махом поваляв. Котл. Ен. Чорненьке маленьке ввесь світ поваляв. Ном. № 40, стр. 291.

2) Запачкать, испачкать. Не займай мене, Грицю, поваляєш спідницю. Чуб. V. 1120. Не ззість пес, поки не поваляє. Чуб. І. 279.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 208.