ПОВАЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех.
1. Ставитися з повагою до кого-, чого-небудь, мати почуття поваги до когось, чогось. Боярська служба.. поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість (Фр., VI, 1951, 11); Найбільше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звісно, за сина (Гончар, Тронка, 1963, 57); Інженер поважав у своєї єдиної дочки і запал, і новітні модні думки (Ле, Міжгір’я, 1953, 260); // Високо цінити що-небудь. Ваші вірші я дуже поважаю (Крим., Вибр., 1965, 581); В старому селі дуже поважали фізичну силу (Крот., Сини.., 1948, 43); // Рахуватися з чим-небудь, брати до уваги щось. — А що, Нечипоре? а до чого отсе ти мене довів? Лайки не слухаєш, горя мого не поважаєш, п’єш (Кв.-Осн., II, 1956, 103); Життя кожної людини складається з моментів, часто суперечних між собою, треба тільки, щоб твоя дружина розуміла й поважала усі ті моменти (Л. Укр., V, 1956, 344); Друге, що заставляло старого побоюватися і поважати невістку, був її зовнішній вигляд (Тют., Вир, 1964, 225).
2. розм. Віддавати перевагу чому-небудь. Оскільки дід Григорій, кінь і Султан [собака] любили тишу і поважали мовчання, остільки Харитина, навпаки, любила голосно висловлювати свої почуття і побажання з того чи іншого приводу (Довж., І, 1958, 76); — Яблука? — Та я, сказати тобі правду, не дуже їх поважаю (Шиян, Гроза.., 1956, 245).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 632.