ПО́ВАГОМ, присл. Не поспішаючи, не кваплячись; поволі, повільно. — А де ж воно лежить, чи стоїть? — Отак розпитає [Чіпка], повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть (Мирний, І, 1949, 141); Товарний потяг ішов задумано, повагом, залишаючи позад себе зелені вогні (Мик., Повісті.., 1956, 157); Повагом, спокійно, ніби про когось стороннього, розповідає Оленчук про себе, про своє життя (Гончар, Маша.., 1959, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 631.

Повагом нар. Медленно, не спѣша, протяжно. Не хапайсь пісні співать — повагом! Ном. № 9650. Стали по душі дзвонити во всі дзвони та повагом, та жалібно. ЗОЮР. II. 285. А ніч іде, іде собі повагом. К. Іов. 15.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 207.