ПОБУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док., перех. і неперех., розм. Бурчати якийсь час. Ольга побурчала на стажистку Ніну за недопалок, знайдений у коридорі (Літ. газ., 16.ХІІ 1960, 4).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 629.

Побурчати, чу́, чи́ш, гл. Поворчать. Ні, в мене свекруха не зла. Часом побурчить трохи, а не лає. Харьк.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 206.