Про УКРЛІТ.ORG

побрести

ПОБРЕСТИ́, еду́, еде́ш; мин. ч. побрі́в, брела́, ло́; наказ. сп. побреди́; док.

1. Повільно піти. Молодиця устала, побрела шляхом за ліс і вернулася з невеличким клунком за плечима (Мирний, І, 1954, 167); Антів кінь постояв якусь хвилину біля натовпу, понюхав землю і побрів, кіщавий, немічний, серед в’ялих трав (Скл., Святослав, 1959, 22); Денис закинув рушницю на плече і.. побрів до підвід (Тют., Вир, 1964, 139); Він вийшов на тиху надвечірню вулицю й побрів по ній навмання (Дмит., Розлука, 1957, 262).

2. через що, чим. Піти вбрід, почати перебродити (річку, струмок, болото і т. ін.). Скинула [Гаїнка] черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку (Гр., II, 1963, 376); Марія побрела струмочком, хлюпаючи чобітьми по воді (Смолич, Ми разом.., 1950, 67); * Образно. Побрів [я] один через минуле, Через сімсот далеких літ (Мал., Звенигора, 1959, 158).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 626.

Побрести, бреду́, де́ш, гл.

1) Пойти въ бродъ. Побреду я по кісточки, щоб любили невісточки. Ном. Хоч побреду через воду, да до свого роду. Чуб. V. 460.

2) Побрести. Вона подумала: мабуть мій бичок додому побрів. Рудч. Ск. II. 14.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 206.

вгору