ПОБРЕ́НЬКУВАТИ, ую, уєш, недок. Бренькати не дуже сильно або час від часу. Говорили [їздці] голосно, сміялись, побренькували оружжєм [оружжям] та їхали битим трактом (Фр., VIII, 1952, 288); Молоденька крига похрускує під ногами; і все так ніжно, неквапливо побренькують з-під шинелі його остроги: дзінь-дзень! дзінь-дзень! (Гончар, II, 1959, 181); [Націєвський:] О, яка ви [Марися] гострая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує) (К.-Карий, І, 1960, 352).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 626.