ПОБЛИ́СКУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. Блискати час від часу або помалу, слабким блиском. На городі вітер шумить вербами, надворі чорно, блискавиця поблискує (Вовчок, І, 1955, 246); Голка жваво поблискує в швидких руках [дівчини] (Л. Укр., III, 1952, 473); Сонце похилилось до заходу. Поблискує через просвіти в кронах тополь (Збан., Сеспель, 1961, 209); Віддалік поміж засніженими соснами одиноко поблискувала лампочка (Баш, На .. дорозі, 1967, 54); Хлопців двоє чи троє поблискують збоку цигарками (Мушк., Чорний хліб, 1960, 25).
◊ Побли́скувати [очи́ма (о́ком)] на кого — що і без додатка — кидати погляд (погляди), поглядати на кого-, що-небудь час від часу. Данько, відкотивши комір шинелі, наїжачений сидить коло матері, жадібно поблискує з-під папахи на рідні місця (Гончар, II, 1959, 137); Василь в одній жилетці, з закустраною головою несамовито бігав по хаті, поблискуючи своїми сірими очима (Мирний, IV, 1955, 126); Вдоволено поблискував [Микола Іванович] на завуча вузенькими масними очима (Збан., Малин. дзвін, 1958, 41); — Хлопці, не беремо землі, вона й так наша, — гарячкував поміж людьми Латочка, поблискуючи виряченим оком (Тют., Вир, 1964, 406).
2. Блищати час від часу. Малі чорні очі неспокійно поблискували (Коцюб., II, 1955, 30); Ген недалечко, крізь віття, поблискує вода (Донч., І, 1956, 49); // Виділятися раз у раз білизною, блиском; біліти. Легінь таки й направду був дуже красний: суті рум’янці грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рівні зуби з-під вуса (Хотк., II, 1966, 52); Санаторій знову набрав більш-менш привабливого вигляду. Весело поблискували білі стіни (Збан., Сеспель, 1961, 21).
3. перен. Раптово з’являтися раз у раз. Лице зблідло, в очах стала розгоратись, поблискувати п’яна потьмарена пристрасть (Вас., І, 1959, 258).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 620.