ПОБЛА́ЖЛИВИЙ, а, е.

1. Який занадто невимогливо, м’яко ставиться до кого-, чого-небудь, потурає комусь. Ви всі разом були занадто добрі й поблажливі для нього (Коб., II, 1956, 287); — Добре, я буду до вас поблажливою і оцінок не ставитиму (Коп., Земля.., 1957, 91); // Який виражає м’якість, терпимість, доброзичливість, свідчить про них. Чого б тільки вона не зробила, на які тільки жертви не пішла, щоб тільки знову побачити його поблажливу усмішку (Коз., Листи.., 1967, 193); Кость Філіпчук, який до цього часу вислуховував батьківські поради Завадки з поблажливою усмішечкою, цим разом став на диби (Вільде, Сестри.., 1958, 147).

2. Вибачливий, милостивий. Вона просить суд бути до сина поблажливим, зважити на його молодість і дати йому полегкість (Кучер, Прощай.., 1957, 442).

3. Який виражає перевагу перед ким-, чим-небудь, прихильно-зверхнє ставлення до когось, чогось. Степан говорив зверхнім, поблажливим тоном (Загреб., Спека, 1961, 210); Входить до кухні з кімнати німецький офіцер без мундира, в капцях. Сигарета. Самовпевнено-поблажливий вираз обличчя (Ю. Янов., І, 1954, 159).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 619.