ПЛЮСЬ, виг.

1. Звуконаслідування, що передає сплеск води (або іншої рідини) чи шум від падіння кого-, чого-небудь (звичайно в воду або в щось рідке), а також звук, схожий на такий сплеск, шум. Підбіжить [хлоп’я], підтовкне [підштовхне] — плюсь! — більш половина чарки назад у діжку! (Кв.-Осн., II, 1956, 8); Плюсь! — і вже тріпоче камбала на дні в човні… (Вишня, І, 1956, 186).

2. розм. Уживається як присудок за знач. плю́скати і плю́скатися. Спустився [дід] у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду (Стор., І, 1957, 85); — Син холодне любить обтирання — По годині в ванній плюсь та плюсь (Біл., Зигзаг, 1956, 27); Не вдержиться [дитина] та… плюсь вп’ять [знову] на долівку, та й заплаче (Кв.-Осн., II, 1956, 172).

3. у знач. присудк. сл., розм. Уживається для позначення швидкого несподіваного руху, переміщення (про появу, зникнення кого-, чого-небудь). Тут плюсь — Еней, як будто [наче] з неба (Котл., І, 1952, 72).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 601.