ПЛЮВА́ННЯ, я, с. Дія за знач. плюва́ти. [Вареник:] Треба діло швидш робить, тоді не буде вже ні мордобиття, ні плювання!.. (Кроп., II, 1958, 221).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 598.

Плювання, ня, с. Плеваніе.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 198.

плюва́ння — викидання, виштов­хування з рота слини, мокротин­ня; з цією дією пов’язано багато прикмет, повір’їв; плювок має очищувальну й відворотну силу; плювати треба три рази, коли хтось хоче відвести вроки, злого духа (як і стукнути три рази об щось дерев’яне); від наврочення, прокльонів треба ще поплювати ліворуч, і чари не візьмуть; жарту­ють: «Не клени, бо шкода слини»; щоб удар був сильніший, треба в руку поплювати (кажуть: «Не той б’є, хто в жменю плює», «Хоч і дощ іде, а він у долонь плює»); від­гомоном вірувань у можливе на­врочення є плювання-зневага у бік неприємної людини, брудного, бридкого місця з метою відведен­ня від себе небезпеки («Там така бридь, що й плювати не варто», «Де бридко, там хочеться ще й плюнути», «Стань, подивись, плюнь та одступись»); плювання символізує також пиху, зазнайство («Через голову плює», «Через губу не плюне»), тому застерігають: «Вище носа плюнеш, себе обплю­єш», «Хто догори плює, тому на лице паде», «Не плюй на небо, бо лише себе обплюєш»; разом з тим перед роботою годиться наплюва­ти собі на долоні (відгомін віри в очисну силу слини і в те, що тоді людині прибуває сили); водночас існувало повір’я, що плювати грішно, бо слина — Дух Божий.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 458.