ПЛАКУ́ЧИЙ, а, е.

1. Який часто плаче, схильний до плачу, сліз; плаксивий. [Кум:] Плаксуном не буде [Омелько] зроду: Не плакучого він роду! (Олесь, Вибр.., 1958, 439); * Образно. Плакуча й холодна осінь старила дерева (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 4); // рідко. Наповнений сльозами, заплаканий (про очі). Укрита латками,.. в драній свитинці, з плакучими очима — стала перед нею її доля (Н.-Лев., І, 1956, 110).

2. Схожий на плач, який нагадує плач. Виразно роздався тонкий, як струна,.. плакучий лемент… То заплакала Одарочка (Мирний, І, 1954, 211); // Дуже сумний, журливий (про музику, пісню і т. ін.). Починає було Марина пісню, сидячи.. в хаті. І пісня та не дрібна, не швидка та весела, а жалібна, витяжна, плакуча (Н.-Лев., І, 1956, 89).

3. Який має звислі довгі стебла, гілки (про дерева, кущі, трави). Довгі плакучі трави крили тепер боки гори (Коцюб., II, 1955, 308); У Каленика Романовича.. росла [перед дімочком] плакуча верба з довгими-довгими пацьорками, що звисали мало не до землі (Сенч., Опов., 1959, 37); З плакучою кроною найбільш поширені береза бородавчаста, горобина, жовта акація та верба біла (Лісівн. і полезах. лісорозв., 1956, 291); // Опущений донизу, звислий (про гілки таких дерев, кущів, стебла трав). Тихо, журливо кива головою, Віттям плакучим верба (Л. Укр., І, 1951, 72); Придорожня береза вже гойдала на плакучих гілках зелений димок брості (Стельмах, II, 1962, 301).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 560.