ПИ́САР, я, ч.

1. заст. Людина, що професійно займалася переписуванням паперів; писець. Довго я до тебе, Грицю, не писала, Бо не мала часу й писаря не мала (Щог., Поезії, 1958, 227).

2. Працівник штабної армійської канцелярії. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самієв махнув на ходу рукою: — Приймай… Писарі оформлять пізніше… (Гончар, III, 1959, 69); Писар порився в своїй величезній сумці, де можна було вмістити не лише штабні документи, а при нагоді сховатись і самому щупленькому писареві, дістав звідти загсівські бланки (Збан., Над Десною, 1951, 40).

[Генера́льний] пи́сар — представник вищої військової адміністрації на Україні XVII-XVIII ст., який очолював генеральну військову канцелярію. Аж ось і генерального писаря уздріли. Той давно вже їздив по табору, гамуючи козацтво, тілько од його гамовання іще гірш підіймавсь гомін (П. Куліш, Вибр., 1969, 157); — Негоже чиниш, писарю, — трохи мирніше мовив Хмельницький, — де ж таке видано, щоб генеральний писар хабарі у негоціантів брав? (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 63).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 360.

пи́сар —

1) у старовину — люди­на, що професійно займалася пе­реписуванням паперів; писець; приспівують жартома: «За писарем гарно жити, за писарем панство: назад руки закладає — все його ба­гатство». Піп жив з олтаря, а писар з каламаря (М. Номис);

2) [Гене­ра́льний] пи́сар — представник найвищої військової адміністрації в Україні XVII – XVIII ст., який очолював при гетьманові гене­ральну військову канцелярію.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 451.