ПЕРЦЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок., розм.

1. неперех., заст. Дуже енергійно робити що-небудь. А він по тій ріллі з конякою перцює, біга (Сл. Гр.); // Наполягати, вимагати. — А ходімо лиш, жінко,.. одкопаємо гроб та подивимось у ту подушечку, що в ній є, бо вже ж недаремно батько так перцювали, щоб її покласти їм у голови (Укр.. казки, легенди.., 1957, 314).

2. перех. і без додатка, перен. Те саме, що ла́яти. — Наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут навести й не зумієм, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко да їдко… (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 44).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 335.

Перцювати, цю́ю, єш, гл.

1) Очень энергично что либо дѣлать, чего либо требовать. А він по тій ріллі з конякою перцює, біга. Лубен. у. Вже не даремне батько так перцювали, щоб її (подушку) покласти їм у голови. Грин. II. 186. Та ну бо! й почне з-за Ядама гнути. Росказав би мерщій, що там, та й край, — перцює стара. Грин. II. 167.

2) Дѣлать строгій выговоръ, ругать. Мнж. 189.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 147.