ПЕРСТ, а́, ч., ц.-с., уроч., заст. Палець руки. Чи зважусь я свої персти несмілі До золотої ліри простягти? (Граб., І, 1959, 312); Суворий чернець стояв поряд, виразно показуючи перстом на карнавку, куди треба було кидати пожертви (Донч., III, 1956, 144).

◊ [Оди́н,] як перст — те саме, що Оди́н, як па́лець (див. па́лець). — Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! (Кв.-Осн., ІІ, 1956, 449); Жив він [дід Устим] у напіврозваленій халупі, не мав ні жінки, ні дітей, був один, як перст (Перв., Невигадане життя, 1958, 146).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 333.

перст — високе — палець руки; уживається також у конфесійному мовленні як стара назва вказівного пальця; у сполученні: [оди́н,] як перст— про самітну людину. Чи зважусь я свої персти несмілі До зо­лотої ліри простягти? (П. Грабовський); Зосталася на старості як перст! (Г. Квітка-Основ’яненко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 444.