ПЕРЕ́СУ́Д, у, ч.
1. перев. мн., розм. Висловлювання недоброзичливої думки про чию-небудь поведінку, чиїсь вчинки і т. ін.; поговір. Де можна було на відробіток взяти, де можна було випрохати, скрізь набрались, напозичались жінки, не звертаючи уваги ні на людські пересуди, ні на сором випрошування (Л. Янов., І, 1959, 42); Оленка ніколи не перечила отим усім пересудам. Тільки сміялася (Хотк., II, 1966, 184).
Суди́ та пере́су́ди; Суд-пере́су́д — недоброзичливе детальне обговорення чиєї-небудь поведінки, чиїхось дій, вчинків і т. ін. Знову незгода настала у хаті, знову сопуче мовчання, суди та пересуди на стороні (Мирний, І, 1954, 232); По селу йшли суди та пересуди, хто сміявся, хто кепкував, а були й такі, що навіть лаялись (Збан., Малин. дзвін, 1958, 241); Ненька зітхає, а батенько лає; Слава недобра про мене біжить… Суд-пересуд… Але все те минає (Пісні та романси.., II, 1956, 199).
2. рідко. Те саме, що забобо́н. Порве [наймит] шкарлющі пересуду — І вольний, власний лан Ти знов оратимеш — властивець сво́го тру́ду, І в власнім краю сам свій пан! (Фр., X, 1954, 44).
3. заст. Повторний суд; // Мито з підсудного. Не будеш пересудів брати (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 292.