ПЕНА́Т, а, ч.

1. У міфології стародавнього Риму — бог-покровитель родини, іноді батьківщини. Горить І день і ніч перед пенатам Святий огонь (Шевч., II, 1953, 267); [Панса:] Для мене ти не зять, а син єдиний, тобі я передам своїх пенатів, коли умру (Л. Укр., II, 1951, 458).

2. тільки мн., перен. Рідний дім. Я подамся у свої пенати (Павл., Бистрина, 1959, 142).

◊ Верта́тися (верну́тися, поверта́тися, поверну́тися) до свої́х (рі́дних) пена́тів — повертатися додому. Вернувшись до своїх пенатів, На цвинтар Ленський поспішив І над сусідом, що утратив, Біля надгробку потужив (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 61).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 115.