ПАТЬО́КИ, ів, мн. (одн. патьо́к, у, ч.), розм.

1. Слід від якоїсь рідини, що текла. Якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави (Мирний, III, 1954, 367); У хлопців на голих грудях і на животі сірі патьоки засохлого солодкого соку (Коп., Як вони.., 1961, 60); Глобус був на місці. Але в якому вигляді! Знівечений, мокрий. Фарба брудними патьоками залила всі моря й океани (Донч., VI, 1957, 105).

2. Те саме, що поті́к. Їдемо яром між високими, посмугованими брунатними патьоками, безлісими горбами (Мельн., Коли кров.., 1960, 20); // Струминка чого-небудь, що тече, спливає. Рукава по лікті були мокрі, з їх текла патьоками вода (Н.-Лев., II, 1956, 270); З ноги Кров бігла червоним патьоком (Граб., І, 1959, 305); Йшов Степан мокрий, жалюгідний, піт патьоками спливав по обличчі (Кочура, Зол. грамота, 1960, 495).

◊ Попусти́ти (розпусти́ти) патьо́ки — розплакатися, розревтися. — За що знущаєтесь ви надо мною так? За що?.. За що?.. — сказав [неборак] та й попустив патьоки… Патьоки гірких сліз (Г.-Арт., Байки.., 1958, 51); І знову розпустила [баба] патьоки і заголосила на всю хату: — Пропала ти, донечко, навіки пропала!.. (Стор., І, 1957, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 99.