ПАСТУ́Х, а́, ч. Той, хто пасе стадо, череду, отару і т. ін. На далекому обрії засвітилося багаття — то пастухи розпалили вогнище (Хотк., І, 1966, 90); На лісовій галявині під доглядом пастухів паслися корови й коні (Донч., II, 1956, 62).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 91.

Пастух, ха, м. Пастухъ. А овечка й каже: то ж то треба пастуха слухать, як пасе. Рудч. Св. І. 41. Ум. Пастушок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 101.

пасту́х (зменшено-пестливе — пастушо́к; ж. пасту́шка) — той, хто пасе стадо, че́реду (див.), отару; питома українська словоформа, оскільки позначає реалію, пов’яза­ну з найдавнішим заняттям наших предків — скотарством (пор. пасти і споріднені па́стир, па́ства); об’єкт жарту: «Добрий у тебе пастух, дає корові виспатися», «Коро­ва з поля, пастухові воля», «Пастух за ворота, шматок коло рота»; уживається метафорично «вожак, поводир»: «Без пастуха і стадо роз­бредеться», «Який пастух, таке й стадо», «Добрий пастух не покине своє стадо», «Злий (лихий) пастух вовка годує». Без пастуха вівці не стадо (І. Франко); На далекому обрії засвітилося багаття — то пастухи розпалили вогнище (Г. Хоткевич).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 434-435.