ПАНЯ́НКА, и, ж.
1. розм. Те саме, що па́нна. — Вона, панянка, мала б іти за тебе, простого хлопа? (Фр., VIII, 1952, 56); — Панянку вельможа закрив у загратованій вежі, а молодця вкинули до вовків у яму (Тют., Вир, 1964, 221); * У порівн. Міномети стояли на вогневій, мов панянки: всі в нарядах, всі під кокетливими парасольками, що захищали їх від дощу (Гончар, III, 1959, 194); // перен. Про розпещену, не звичну до праці дівчину. [Олеся:] Я білоручка: ні панянка, ні мужичка, ні богу свічка, ні чорту кочерга! (Кроп., ІІ, 1958, 266).
2. заст. Незаміжня дівчина. Тепер Люба — доросла панянка, вже не один панич потай заглядається на неї (Кочура, Зол. грамота, 1960, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 54.