ПАМ’ЯТЛИ́ВИЙ, а, е.

1. Який має добру пам’ять, здатний легко запам’ятовувати. Він вислухав цікаво ту промову й затямив собі до слова, бо був дуже пам’ятливий (Март., Тв., 1954, 194); В нашій рідній стороні пам’ятливі люди — ще й тепер вони мені пишуть звідусюди! (Голов., Поезії, 1955, 15).

2. розм. Те саме, що па́м’ятний 1. Ой, та й пам’ятливі мені ті доби вечірні, як увійде нещасливий [Максим] та похвалиться своєю гіркою напастю (Вовчок, VI, 1956, 306); Виставка та обговорення дали йому жорстокий і пам’ятливий урок (Вол., Озеро.., 1959, 77).

3. діал. Злопам’ятний. [Сінон:] Пам’ятливий у гніві Діомед, — його вразило, що я насмів обороняти бранця, його рукою взятого на смерть (Л. Укр., II, 1951, 311); — Що не скажу, все наперекір мені робить. Запитаю — мовчить, покличу — тікає. Упертий він, пам’ятливий (Мур., Бук. повість, 1959, 103).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 38.

Пам’ятливий, а, е.

1) = Памяткий. Чуб. V. 289. Хивря пам’ятлива, не забула нічого. Мир. Пов. І. 132. Вже й виріс, а такий тобі пам’ятливий що й Господи. Левиц. І. 275.

2) Памятный, незабвенный. Україно моя мила, краю пам’ятливий. Чуб. V. 328.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 91.