П’ЯНИ́ТИ, и́ть, недок., перех. і без додатка. Приводити у стан сп’яніння. Найбільші.. мудреці із людської отари Втікають, щоб себе п’янити день у день (Зеров, Вибр., 1966, 475); Міцне вино швидко п’янило, і це сп’яніння було приємним (Шиян, Гроза.., 1956, 373); // перен. Викликати стан, схожий на сп’яніння. Дух від сіна пішов такий, що п’янить, обпоює якимось чаром (Хотк., II, 1966, 339); З плеча цівкою текло щось тепле, неприємна млость п’янила, підкошувала ноги (М. Ол., Чуєш.., 1959, 41); // перен. Збуджувати, викликати захоплення. Радість п’янила душу і хотілось кричать, плакать, обніматись, хотілось співати так, щоб лунав голос далеко, далеко… (Вас., II, 1959, 35); Слава нареченого п’янила її, запалювала кров, молоду, гарячу (Тулуб, Людолови, І, 1957, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 417.