ОШАЛІ́ЛИЙ, а, е, розм.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до ошалі́ти. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан.. кинувся тікати (Фр., IV, 1950, 90); Сидорчук, ошалілий від страху і спокусливого сподівання на порятунок, пірнув у чорний вир (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 89).

2. у знач. прикм. Який утратив здатність контролювати свої дії, вчинки. Ярошенко, почорнілий від злості, відірвав ошалілу жінку від Христі і з силою кинув нею аж до мисника (Речм., Весн. грози, 1961, 422); * У порівн. Пан барон, як ошалілий, бігав по ганку, махав руками (Фр., III, 1950, 194); // Який виражає такий стан. Ошалілими очима Скиба лише тепер розгледів сите й здорове обличчя Кулика (Жур., Дорога.., 1948, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 836.