ОЧУ́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОЧУ́НЯТИ, яю, яєш, док., розм.
1. Ставати здоровим, поправлятися після хвороби; одужувати. — Пийте на здоров’ячко та очунюйте, — тихо обізвався отець Харитін (Н.-Лев., III, 1956, 186); Очунюю потроху, ходжу з палицею по городу, по садочку, спочиваю на старому ліжку (Вас., II, 1959, 273); У Драгоманових ніяк не виведеться біда — тільки що очуняв Зоря від ко́ру, тепер заслабла Рада (Л. Укр., V, 1956, 293); — Я лікував його як міг у лісі, ждав, поки очуняє (Кучер, Чорноморці, 1956, 554).
2. Приходити до пам’яті; опритомнювати. Я.. входив до темпу справ, наче очунюючи після довгої млості (Ю. Янов., II, 1958, 118); Коли Бульба очуняв від удару і глянув на Дністро, козаки вже були на човнах і гребли веслами (Довж., І, 1958, 276); Довго була непритомною Вікторія і лише через годину очуняла і застогнала (Хижняк, Тамара, 1959, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 836.