ОЧКУ́Р, а́, ч. Пояс або шнур, яким стягують штани або шаровари для підтримання їх. Якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув (Вовчок, VI, 1956, 260); Дід хутко зсунувся з печі на лежанку, підтягнув на білих штанях очкур (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 15); Од напруги порвався очкур на товстеннім череві.. пана (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 55); Виплів батько бриля свому сину, З посторонка зробив очкура (С. Ол., Вибр., 1957, 340).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 834.

Очкур, ра, м.

1) Шнурокъ, вдѣваемый въ штаны для ихъ поддержанія, гашникъ. Чуб. VII. 46. КС. 1893. V. 279. Штани на йому без очкура й матні. Стор. МПр. 169. З переляку очкур луснув. Ном. Били мене скілько влізло — очкур перервали. Чуб.

2) У мѣщанъ: презрительное названіе крестьянина. Міщанин узиває селянина — очкур, чубрій, а селянин міщанина — салогуб. О. 1862. VIII. 32.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 82.

очку́р (зменшене — очку́рець) — елемент старовинного селянського одягу — пояс або шнур, яким стя­гують штани або шаровари для підтримання їх, тому з селянина кепкували міщани: «Міщанин на­зиває селянина — очкур, чубрій, а селянин міщанина — сологуб»: служив також знаряддям покаран­ня; свяченими очкурами ловили відьом, накидаючи їм на шию; як говорить П. Чубинський, відьма «буде перекидатися в собаку, вовка, жабу», але очкур її таки втримає. З переляку очкур луснув (М. Номис); Били мене скільки влізло — очкур перервали (П. Чу­бинський); Виплів батько бриля свому сину, З посторонка зробив оч­кура (С. Олійник).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 427.