ОХО́ТНИК1, а, ч.
1. до чого і з інфін. Той, хто має особливу схильність до чогось, дуже любить що-небудь; любитель, аматор. — А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього [меду], — звернулась до Віті Бондариха (Вас., II, 1959, 200); — Хороший хлопець Артем!.. А до книжок який охотник! (Головко, II, 1957, 576); — Дівчата, сідайте на санчата, я вас підвезу, — запропонував довготелесий табунщик, великий охотник до всяких розваг і витівок (Добр., Очак. розмир, 1965, 187).
2. Той, хто виявляє бажання що-небудь зробити або одержати. — Охотників багацько, а купців мало. Гуртом не спроможетеся телиці купить, а в моїй кишені хазяйнуєте, — звернувся Опанас до людей (Л. Янов., І, 1959, 72); // Той, хто добровільно зголошується на виконання чого-небудь; доброволець. Поезії новіших поетів якось не знаходять охотників до перекладання їх на великоруську мову (Фр., XVI, 1955, 399); [Пархімча:] Рапортую, що сьогодні, визвавшись охотником за передню лінію колективізації, сам один за ранок сколективізував двадцять сім дворів (М. Куліш, П’єси, 1960, 148); Ми залишили кількох охотників на правдиву смерть, самі ж подалися очеретами вбік і вчасно вискочили з мішка (Ю. Янов., II, 1958, 254).
ОХО́ТНИК2, а, ч., розм., рідко. Те саме, що мисли́вець. Десь бабахнув охотник з рушниці — сплеснулась від того рибина в березі (Хотк., І, 1966, 80); П’ятеро нас було дуже досвідчених охотників-влучаків, дуже цілких стрільців (Вишня, II, 1956, 173); — Охотник! — І в голосі худого чується презирство, — Хіба справжній охотник вистрілить у глухаря, коли той співає? (Мисик, Біля криниці, 1967, 126).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 825 - 826.