ОТЧИ́ЗНА, и, ж., заст. 1. уроч. Вітчизна. Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край! Неси мене, коню, за бистрий Дунай! (Бор., Тв., 1957, 89); Піднявсь страшенний невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький (П. Куліш, Вибр., 1969, 52); В кривавій темряві пройшла гроза очисна, І в муках боротьби нова зросла отчизна (Рильський, II, 1960, 301).
2. Спадщина від батьків; батьківщина. Кидають отчизну і свою дідизну: свої пасіки й левади (Сл. Гр.)
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 5. — С. 814.
Отчизна, ни, ж.
1) = Батьківщина. Кидають отчизну і свою дідизну, свої пасіки й левади. АД. II. 48.
2) Отечество, отчизна, родина. Хоч би ти… для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою. К. ЧР. 77.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 3. — С. 77.
отчи́зна = отчи́на = оте́чество — високо — вітчизна, рідна земля, рідний край. Прощай же, отчизно, ти, рідний бистрий Дунай (Л. Боровиковський); Піднявсь страшенний невгасимий ножар із Запоріжжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький (П. Куліш); Про дальню мріючи отчину, Ти залишила край чужий (М. Драй-Хмара); Отечество на язиці, а в серці облуда (М. Номис).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 426.
