ОТУМАНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., розм. Утратити здатність мислити, сприймати реальну дійсність; очманіти, одуріти. Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам… (Вовчок, VI, 1956, 225); [Мар’яна:] Сербине, слухай сюди: я люблю тебе без краю, без розуму!..я отуманіла від кохання (Вас., III, 1960, 42); Зовсім отуманіла голова Назарові, заплутався язик (Горд., Чужу ниву.., 1947, 116).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 813.