ОТУМАНІ́ЛИЙ, а, е, розм. Дієпр. акт. мин. ч. до отумані́ти. — Йойна, отуманілий від замороки, що валила з ями, вхопився обома руками за груди.., а стративши підпору.., мов галушка булькнув у яму (Фр., IV, 1950, 23); Танцювало все перед очима. Їхала, від тіла геть десь відривалася отуманіла голова… (Кач., II, 1958, 14).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 813.