ОСТОРО́ГА, и, ж., рідко.
1. Те саме, що обере́жність. Козакам ще щастя сприяло, що вороги.. надходили дуже поволі, з великою осторогою, сподівались на велику силу козачу (Стар., Облога.., 1961, 55); Вони ввійшли в хату навшпиньки — щоб не збудити Колиного батька, але це була зайва осторога: батько стояв за порогом у світлиці й докірливо хитав головою (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 255).
З осторо́гою — обережно. Вона [незнайома] зирнула з осторогою на матір, потім.. очима подала мені знак (Вас., І, 1959, 188); Дружно чавкають в грязюці копитами коні, з осторогою позираючи на клубки кураю (Логв., Літа.., 1960, 30).
2. Застереження, попередження. Я можу дивитися на ті помилки спокійно, бо знаю, що або мені самому, або іншим вони служили осторогою і наукою (Фр., І, 1955, 32); Я кинувсь геть, — рукою милая махає, Чи осторога то мені? чи гнів? (Л. Укр., IV, 1954, 91); Я вчеплююсь у мотуз [санчат] і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 788.