ОСТОВПІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до остовпі́ти. Спинився я на хвильку остовпілий, Наслухав, як ярмо засніжене скрипить (Рильський, Поеми, 1957, 24); Кінь завмер. Він стояв, як укопаний, немов остовпілий від подиву (Збан., Крил. гонець, 1953, 9).

2. у знач. прикм. Який раптово втратив здатність рухатися, свідомо сприймати що-небудь (від хвилювання, розгубленості, з переляку і т. ін.). Калинович стояв у своїм кутику заглушений, остовпілий, безтямний (Фр., VI, 1951, 344); Вхопив [дід] з кілка шапку і вийшов з хати. Вражений з несподіванки Остап мовчав остовпілий (Гр., II, 1963, 459); // Який нічого не виражає; застиглий (про погляд, очі). Вона посміхнулася ще глузливіше і відвела очі. В чужих, остовпілих очах [фашистів] вона не знайшла честі (Тют., Вир, 1964, 446).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 787.