ОСТА́ТНІЙ, я, є, заст. Останній. Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній страшний суд Мертвці за правдою встають (Шевч., І, 1963, 241); Колос у ячмені ще не налився, то соловей виспівував остатні пісні свої — прощавсь із весною (П. Куліш, Вибр., 1969, 274); Чув [Юра], що.. хмара перемагає, і вже остатнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок (Коцюб., II, 1955, 341); — З сіромахою остатнім одружуся я хіба! (Граб., І, 1959, 143); Два сих остатніх дні так було душно, що аж уночі приходилось умиватись та віялом обмахуватись (Л. Укр., V, 1956, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 785.